— Ти і справді присягаєшся своєю честю, що без примусу і добровільно пропонуєш свою кандидатуру для пізнання таємниць та набуття привілеїв нашого братства і не маєш на думці корисливих та інших негідних мотивів?
— Так, — збрехав ініціат.
— Тоді нехай це вістря вжалить твою совість і завдасть неминучої й швидкої смерті, якщо коли-небудь тобі здумається виказати ввірені секрети, — попередив його магістр.
Тоді ініціатові не було страшно.
«Вони ж ніколи не дізнаються про мої справжні наміри».
Однак цього вечора йому здалося, що у Храмовій залі витає якась лиховісна урочистість, тож почав подумки прокручувати всі зловісні застереження, мовлені йому під час подорожі, та погрози про страшні наслідки, у разі якщо він коли-небудь викаже ті секрети, про які невдовзі мав дізнатися: горлянку розріжуть від вуха до вуха... вирвуть з коренем язика... витребушать і спалять нутрощі... прах розвіють за вітром... вирвуть серце і кинуть диким звірам...
— Брате, — мовив сіроокий магістр і поклав руку на плече ініціата, — прийми завершальну обітницю.
Зусиллям волі взявши себе в руки, щоб зробити останній крок у своїй подорожі, ініціат сіпнувся мускулистим тілом і знову зосередив увагу на черепові у своїх руках. Темно-червоне вино у тьмяному мерехтінні свічок здавалося майже чорним. У кімнаті запала мертва тиша, і він фізично відчув на собі погляди свідків-братчиків, що чекали, коли він прийме завершальну присягу і приєднається до еліти.
«Цієї ночі, — подумалося йому, — тут відбувається те, чого ще ніколи не було в історії цього братства. Жодного разу впродовж століть».
Він знав, що то буде перша іскра... І вона дасть йому непереборну силу. Підбадьорений цією думкою, він глибоко вдихнув і промовив слова, що їх уже промовляла до нього величезна кількість людей у всіх країнах світу:
— Нехай вино, що я вип'ю, стане мені смертельною отрутою... якщо я — свідомо чи несвідомо — порушу цю клятву.
Його слова відлунили у просторій залі.
І знову запала тиша.
Вгамувавши ледь помітне тремтіння рук, ініціат підніс череп до рота і торкнувся губами висохлої кістки. Він заплющив очі, перехилив череп і став пити вино довгими глибокими ковтками. Коли в горлянці щезла остання краплина, він опустив череп додолу.
На якусь мить ініціатові здалося, що йому стиснуло груди — і його серце дико закалатало від страху. «Господи, невже вони дізналися?!» Але страх минувся так само швидко, як і прийшов.
По тілу розлилося приємне тепло. Ініціат поволі випустив з легенів повітря, подумки посміхнувся і поглянув на сіроокого чоловіка, який, нічого не підозрюючи, так необачно ввів його у найпотаємніші кола братства.
«Невдовзі я позбавлю вас того, що є для вас найдорожчим».
Заповнений туристами підйомник фірми «Отис» виповзав догори південною опорою Ейфелевої вежі. У напхом напханому ліфті якийсь аскетичного вигляду бізнесмен у бездоганно напрасованому костюмі уважно поглянув на хлопчину, що стояв біля нього.
— Щось ти блідий, синку. Треба тобі було внизу залишитися.
— Та все нормально... — відказав хлопець, намагаючись угамувати неспокій. — На наступному поверсі я вийду.
«Мені немає чим дихати», — промайнуло в голові.
Чоловік нахилився до нього.
— Я гадав, що нудота мине, поки ми підніматимемося. — І він ніжно погладив хлопчину по щоці.
Син соромився розчаровувати батька, однак ледь розчув його слова крізь шум у вухах.
«Мені немає чим дихати. Треба забиратися геть із цього ящика!»
Оператор монотонно розповідав про шарнірні поршні підйомника та про його залізну конструкцію, вкриту ізоляційним шаром. А під ними, далеко внизу, навсібіч розбігалися паризькі вулиці.
«Майже доїхали, — заспокоював себе хлопець, висунувши, як журавель, шию і дивлячись угору на попередній ліфт, з якого вже виходили люди. — Тримайся».
Коли ліфт різко нахилився під кутом до верхнього оглядового майданчика, опора, вздовж якої він рухався, почала звужуватися, стискаючи її масивні стояки у вузький вертикальний тунель.
— Татку, здається, я не...
Раптом згори донеслося розкотисте тріскотіння. Клітка ліфта сіпнулася й незграбно нахилилася, і схожі на змії старі розщеплені канати почали хльостати підйомник з усіх боків. Хлопець перелякано притулився до батька.
— Татку!
На якусь швидкоплинну лячну мить їхні погляди зустрілися.
А потім дно ліфта провалилося.
Роберт Ленґдон смикнувся на своєму м'якому шкіряному сидінні, виринувши із сонного напівзабуття. Він сидів сам-один у просторому салоні адміністративного реактивного літака «Фалькон 2000 ЕХ», що мчав, підстрибуючи у турбулентних потоках. Позаду чулося рівномірне гудіння двох двигунів «Пратт-енд-Вітні».
— Містере Ленґдон? — протріщав голос із динаміка внутрішнього зв'язку. — Ми заходимо на посадку.
Ленґдон випростався у кріслі і засунув у сумку картки з нотатками до лекції. Він саме розглядав масонську символіку, коли раптом задрімав. Професор подумав, що цей короткий сон про його покійного батька навіяло несподіване запрошення від давнього покровителя, Пітера Соломона, отримане сьогодні вранці.
«Іще одна людина, яку мені не хотілося б розчаровувати».
Цей п'ятдесятивосьмирічний філантроп, історик та науковець взяв Ленґдона під своє крило майже тридцять років тому і багато в чому заповнив ту порожнечу, що виникла після смерті його батька. Впливовість династії цього чоловіка та його чималеньке багатство не заважили Ленґдонові бачити у його сірих очах скромність, доброту та співчуття.